Володимир Бричка: «Ознакою людяності має бути сама людяність і служіння людям»

Війна… Вона громом увірвалася в наше мирне життя. Посіяла смерть, горе й смуток. Зруйнувала й спопелила цілі міста. Залишила без даху над головою сотні тисяч людей. Змусила їх шукати притулок по всьому світу. Але не перестає боронити себе наша стражденна Україна. Вона незламна й нездоланна з такими захисниками та з таким народом. У нас є надійна армія й надійний тил. Саме про людей із тилу й піде сьогодні мова.

Коли журналісти друкованих та інтернет-видань прийшли на зустріч із Володимиром Бричкою, то слухали його настільки уважно й проникливо, що не могли собі дозволити пропустити жодного слова. Бо кожна його розповідь була ніби фрагмент із кінофільму. Ми спілкувалися впродовж кількох годин. Запитували, цікавилися, захоплювалися й переймалися почутим. Володимир Дмитрович — людина з багатющим життєвим досвідом, надзвичайно цікавою біографією. Глава родини, який разом із дружиною виховав дванадцять рідних і двох прийомних дітей, має сорок три онуки. Рівно чотири десятиліття виконує служіння пресвітера Церкви християн віри євангельської. У свій час здобув освіту у Львівській богословській семінарії, захистив докторську дисер­тацію, читає лекції у навчальних закладах релігійного спрямування України та світу. Народився в с. Карпилівка, що на Рокитнівщині Рівненської області. З перших днів війни (з 2014 року) й дотепер невтомно працює як волонтер. За цей період Володимир Бричка доставив незліченну кількість вантажів гуманітарної допомоги спочатку на схід, а згодом і по всіх окупованих територіях України. Брав участь у переговорах із обміну полоненими, у результаті яких допоміг віднайти й повернути в рідну країну 60 захисників (у 2017 році). І вже тепер, у 2022-му, після повномасштабного вторгнення ворожої армії на землю нашої держави врятував життя сотень людей, яких вивіз із зони бойових дій у безпечні місця. А коли знову запрацювала залізниця й населення з окупованих територій стали вивозити поїздами, Володимир Дмитрович ні на мить не припинив своєї діяльності. Він, як і раніше, доставляє гуманітарні вантажі мирним громадянам та воїнам у гарячі точки…

Вивозити людей із зони обстрілів та бомбардувань Володимир Дмитрович розпочав буквально з перших днів війни — відтоді, як довідався, що з палаючого Ворзеля втікають люди й великими потоками прибувають до церков Києва. Жителі Карпилівки, а згодом і Борового подбали про транспорт — і вирушили рятувати постраждалих. Моста в Ірпені вже не було, як згадує Володимир Бричка, доводилося добиратися туди в об’їзд. Прибували люди. Їх запрошували через мегафон в автобуси. Хотілося забрати чим побільше, проте всіх неможливо було вмістити, хоча пасажири й сідали доволі щільно та лягали в проходах. А коли транспорт рушав, і на вулиці залишалися в сльозах ті, хто не зміг увійти, — відчувався справжній біль… В окупованих містах Київщини він бачив розруху і хаос, безлад і безвідповідальність. Зруйновані й спалені будівлі, розбиті вітрини, знищені дороги, обгорілі авто… Треба було триматися, набиратися терпіння, не давати волю почуттям…

Як тільки відкрили «зелені коридори», команда, яку очолював Володимир Бричка, стала вивозити з Будинку малюка дітей до трьох років. Змушені були робити все швидко: розміщувати малят, які жалісно плакали, їхніх нянь і вихователів, заносити речі — і рушати. Допомагали чоловіки, які не мали права виїзду. Діток завозили в столицю, а згодом — у Чернівці.

Допомагали евакуюватися також людям із Будинку для літніх. Тих, які лежали, забирали разом із простирадлами. Вони не розуміли, що відбувається, висловлювали незадоволення, допитувалися, куди їх везуть. Коли «зеленим коридором» рушала колона автобусів, між ними ставали приватні авто, наповнені людьми (так вони мали більше шансів виїхати). Колону супроводжували автомобілі Червоного Хреста, пожежної та швидкої. Поліція прямувала разом із евакуйованими до останнього блокпосту. Координацію здійснювали працівники служби МНС. Бувало, під час виїздів лунали такі вибухи, що в автобусах тремтіло скло. Коли окупована територія залишалася позаду, а попереду стояли українські солдати й майорів державний прапор — люди плакали від радості, плескали в долоні, кричали «ура». Словами цих емоцій не передати…

Були випадки, коли ворожі солдати обстрілювали автомобілі, забирали телефони… Але Володимиру Дмитровичу та людям, із якими він вирушав у рейси та яких вивозив із гарячих точок Київщини, вдалося, на щастя, цього уникнути…

Своїх пасажирів разом із їхніми домашніми улюбленцями вони, на їхнє бажання, доставляли на польський кордон. Хтось хотів залишитися в смт Рокитне, когось везли до Сарн, Рівного чи Львова. Ще інші на деякий час зоставалися в Карпилівці, а згодом переїжджали до рідних чи знайомих у різні місця. Були випадки, коли забирали людей по дорозі, як, наприклад, дідуся з Іванкова, який вже два дні їхав велосипедом до Ковеля. Володимир Дмитрович запросив його до себе й запропонував стати названим батьком. Через деякий час дід поїхав до дочки в Німеччину. Тепер дзвонить до свого рятівника.

Потім, коли людей із зони бойових дій стали вивозити поїздами, Володимир Дмитрович приїжджав на залізничний вокзал і пропонував свою допомогу. А тих, хто її приймав, доставляв туди, куди їм було потрібно.

Різні були історії, різні ситуації. Загалом, за підрахунками, вдалося вивезти з окупованих територій Київщини, а відтак врятувати до двох тисяч людей. «Ви та ваші рідні, напевно, дуже сильно молилися, коли відправлялися в такі поїздки?» – запитуємо у Володимира Брички та його дружини, яку разом із чоловіком запросили на зустріч із представниками влади та журналістами. «Звісно, молилися і ми, і діти, і вся Церква», – відповідає Надія Бричка. Також жінка люб’язно розповідала про людей, яких вони приймали в Карпилівці та в себе вдома.

Коли евакуація завершилася, Володимир Дмитрович разом із своєю командою стали доставляти гуманітарні вантажі. Ця діяльність не була для них новою. До того ж самі місцеві жителі стали досить активно пропонувати свою підтримку, готуючи різні страви для тих, хто постраждав від війни. Так, це саме жителі Карпилівки першими стали варити вареники, крутити налисники, тушкувати м’ясо і т. ін. А потім завантажували це у фури разом із іншими закупленими продуктами та речами й везли в різні міста України, де проходили бої. Володимир Дмитрович намагався доставляти їх саме туди, де в них була найбільша потреба — окрім Донеччини й Луганщини, ще й на Харківщину, Чернігівщину, Сумщину, Миколаївщину… Згодом у Карпилівці стали готувати продуктові набори з круп, цукру, консервів і т. ін. Напередодні Великодня вся громада напекла пасок, якими пригощали тільки військових. Доставляють на різні території хліб та здобу, які виготовляють на Рокитнівщині в благодійних пекарнях та домашніх печах. Закупляють люди та особисто Володимир Дмитрович потрібні для наших бійців речі (предмети одягу, медпрепарати, миючі та гігієнічні засоби). Дуже радіють, розповідає він, коли привезене роздають у руки самим бійцям та жителям окупованих територій. Як-от під час однієї з поїздок, коли змушені були зупинитися на час комендантської години в місті Павлоград Дніпропетровської області (прямували на Донеччину). І саме тут побачили колону військової техніки, яка також призупинилася. Тоді Володимир Дмитрович підійшов до командира й запропонував пригостити військових харчами. Він помітив у очах офіцера сльози вдячності, адже бійці не їли вже цілу добу. Ото було радості, коли вони ласували всілякими смаколиками! І таку саму радість, дивлячись на солдат, відчували наші волонтери…

Були випадки, коли приїжджали в міста, а на площі тисячами збиралося цивільне населення — і кожному з них роздавали такі жадані й такі потрібні продукти. А траплялися історії, коли люди ще й ображали тих, від кого отримували хліб і до хліба… Але це не зупиняє ні Володимира Дмитровича, ані тих, хто звершує благу справу разом із ним. «Ознакою людяності повинна бути сама людяність і служіння людям», — підсумовує пресвітер.

Чи має він страх, коли відправляється туди, де обстрілюють, де лунають вибухи, де під прицілом проходить блокпости? «Страху як такого немає, — зізнається Володимир Бричка. — Хто боїться — не їде, — каже він згодом. — Покладаєшся на волю Божу й маєш єдине бажання: допомогти. І коли це починаєш робити, то зупинитися вже неможливо».

Валентина КИРИЛОВЕЦЬ

Благовісник, 1-2,2022